Новини
Наші партнери
Тематичні сайти
Про нас
 
ЗМІСТ

 Журнал № 1(2), 2007
- титульна сторінка;   зміст
 Журнал №1, 2005
 - зміст  [закачати]
 Випуск №1
 - зміст  [закачати]
 Випуск №2
 - зміст  [закачати]
 Випуск №3
 - зміст  [закачати]
 Випуск №4
 - зміст  [закачати]
 Випуск №5
 - зміст  [закачати]
 Випуск №6
 - зміст  [закачати]
 Випуск №7
 - зміст  [закачати]
 Випуск №8
 - зміст  [закачати]
 Випуск №9
 - зміст  [закачати]
 Випуск №10
 - зміст  [закачати]
 Випуск №11
 - зміст  [закачати]


Rated by PING
META - украинская поисковая система
Rambler's Top100
статистика

БЮЛЕТЕНЬ "ГОЛОКОСТ І СУЧАСНІСТЬ"

 

Голокост і Україна

ЛЬВОВ, ИЮЛЬ 1941 ГОДА: НАЧАЛО УНИЧТОЖЕНИЯ

Рано утром 30 июня 1941 г. Львов был занят немецкими войсками. В город вошли части 1-й горнострелковой дивизии 49-го горнострелкового корпуса 17-й армии, а также батальон полка особого назначения “Бранденбург” с приданным украинским батальоном “Нахтигаль”. Во второй половине дня во Львове появилась походная группа ОУН (б), которая вечером того же дня на скорую руку провела собрание украинских национальных организаций, на котором было объявлено о независимости Украины и назначен глава “правительства” - первый заместитель Бандеры Я. Стецько; последний поручил И. Равлику организовать милицию для установления порядка и обеспечения безопасности граждан, а также приказал передать по радио сообщение о провозглашении независимости Украины [1].

Сформированная ОУН милиция, используя обнаружение в тюрьмах города жертв массовых расстрелов, совершенных НКВД в конце июня, возложила на евреев коллективную ответственность за эти убийства и еще в тот же день приступила к арестам евреев-мужчин. Арестованные доставлялись на участки милиции и уже там подвергались истязаниям. Часть арестованных была пригнана в тюрьмы города, чтобы похоронить обнаруженные там жертвы НКВД. В телеграмме 49-го горнострелкового корпуса в штаб 17-й армии, отправленной в 12.00 1 июля, об этих жертвах говорится следующее: “…После вступления немецких войск 30.6.41 во Львов в трех тюрьмах города были обнаружены несколько сот трупов мужчин и женщин, которые были убиты в течение последних дней. Так, в подвалах военной тюрьмы Львова только в одной камере были обнаружены около 120 трупов мужчин и женщин, сложенных друг на друга. Наибольшее количество убитых было выявлено в тюрьме ГПУ. В одной комнате тюрьмы друг на друге лежали 65 трупов мужчин и женщин. Во дворе тюрьмы были обнаружены 2 массовые могилы, в которых находилось около 150 трупов. Еще одна массовая могила была подготовлена для захоронения других убитых. В камерах тюрьмы ГПУ также находится много убитых, точное количество которых не могло быть установлено, так как вход в эти камеры замурован. Как показал осмотр обнаруженных трупов, убийству предшествовали сильные пытки и истязания. На всех частях тела трупов имеются тяжелые ранения от ударов и уколов. У некоторых трупов были раздавлены и переломаны пальцы рук и ног. Убитые в основном являются украинцами, остальные поляки. По показаниям свидетелей, в эту тюрьму были также доставлены 2 раненых немецких летчика… Наверняка, и оба этих летчика находятся среди убитых, которых невозможно идентифицировать” [2].

30 июня в тюрьме НКВД (Бригидки) побывал будущий известный немецкий политик от блока ХДС/ХСС, а тогда офицер вермахта Франц Йозеф Штраус. Увиденное в тюрьме он позднее описал так: “…Вместе с офицером батареи лейтенантом Венк я поехал во Львов… В городе стоял запах пожарищ и трупный смрад. Перед тюрьмой или казармой мы заметили необычное столпотворение народа. Русские зверски убили сотни заключенных. Мертвыми или полумертвыми они побросали свои жертвы в казематы, облили бензином и подожгли. Когда мы туда протолкнулись, как раз выносили первые трупы – до неузнаваемости сгоревшую человеческую плоть. Мертвые были уложены рядами во дворе, затем впустили родственников, чтобы те опознали своих близких. Неописуемые сцены! Ко мне подходили то полька, то украинка, хватали меня, плакали и кричали, показывая фотографии родных. Вдруг я увидел, как рядом со мной упал лейтенант Венк, храбрый и имеющий военный опыт офицер…” [3].

В такой обстановке евреев, пригнанных в тюрьмы для захоронения убитых, избивали до смерти или расстреливали. Происходившее даже обратило на себя внимание участников совещания в штабе 1-й горнострелковой дивизии: “Во время совещания командиров, - значится в журнале боевых действий дивизии за 1 июля - были слышны выстрелы в тюрьме ГПУ г.Львова, где евреи должны были хоронить убитых здесь русскими в последние недели по еврейскому доносу украинцев (несколько тысяч)...” [4].

1 июля погром достиг своей кульминации: в разных частях города украинская милиция выгоняла евреев из домов на улицы, подвергала их издевательствам, унижениям, побоям. С евреек на улицах срывали одежду, и многих избивали. Очевидец тех событий раввин Д. Кахане позднее вспоминал: “… Немцы хватали евреев прямо на улицах и в домах и заставляли работать в тюрьмах. Задача поимки евреев, кроме того, была возложена на только что созданную украинскую полицию. Некоторые украинцы и поляки охотно помогали немцам. В три или четыре дня операция была завершена. Каждое утро власти сгоняли около 1 000 евреев, которых распределяли по трем тюрьмам. Одним приказывали разбивать бетон и выкапывать тела, а других заводили в небольшие внутренние дворы тюрьмы и там расстреливали. Но и те “счастливчики”, которые оставались работать, не всегда возвращались домой. Некоторые теряли сознание от зловония, исходившего из вскрытых могил, таких оттаскивали и тоже расстреливали. За работой следили надсмотрщики в противогазах, которые жестоко избивали работавших евреев. Надсмотрщиками были немецкие солдаты и офицеры; время от времени они подбадривали себя дикими криками, вроде того, что “месть сладка”. “Арийские” жители Львова участвовали в этом жутком представлении, они толпами бродили по дворам и коридорам тюрем и с удовлетворением наблюдали за страданиями евреев. Раздавались истерические выкрики: “Расстрелять их! Расстрелять убийц!” То тут, то там находились добровольцы, помогавшие немцам избивать евреев. В первые дни оккупации Львова немцами в тюрьмах было уничтожено более 3 000 евреев. Среди них - один из самых известных и популярных раввинов Львова – доктор Иехезкель Левин и его брат, раввин г. Жешова Аарон Левин” [5]. И. Левин утром 2 июля отправился в резиденцию митрополита А. Шептицкого, которого попросил воздействовать на украинцев-участников погрома. А.Шептицкий обещал направить пасторское послание с предостережением от убийств и грабежей, а также предложил И. Левину на время остаться у него, но это предложение тот не принял. На обратном пути, уже у своего дома, его забрали с собой два полицейских; домой он не вернулся. Шептицкий же 6 июля действительно обратился с пасторским посланием к своей пастве, однако предостережений от убийств и грабежей оно не содержало. Это он сделал только в ноябре 1942 г., когда процесс уничтожения еврейского населения близился к завершению.

Антисемитски настроенные жители города, немецкие солдаты и полицейские в эти дни, начала июля, буквально охотились на беззащитных людей, причем давали пример своим поведением, в первую очередь, немцы. Так, в донесении командира батальона полка “Бранденбург” от 1 июля 1941 г. отмечалось, что “30.6.41 и 1 июля в отношении евреев имели место крупные акции насилия, которые отчасти приняли характер наихудшего погрома. Назначенные полицейские силы оказались не в силах выполнить их задачи. Жестоким и отвратительным поведением в отношении беззащитных людей они подстрекают население. Собственные подразделения, как видно из донесений рот, возмущены актами жестокости и истязаний. Они считают, безусловно, необходимым беспощадное наказание виновных в резне большевиков, но все же не понимают истязаний и расстрелов схваченных без разбора евреев, в том числе женщин и детей. Все это пошатнуло дисциплину украинских рот. Они не делают различий между вермахтом и полицией и, так как видят в немецком солдате пример, колеблются в своем осуждении немцев вообще. Это те же самые подразделения, которые вчера беспощадно пристреливали еврейских грабителей, но отвергают бессердечные истязания” [6].

“Пошатнувшаяся дисциплина” украинских военнослужащих проявилась в том, что многие из них приняли участие в преследовании и убийстве евреев, а украинский командир батальона “Нахтигаль” Р. Шухевич не смог или не захотел их удержать, возможно, потому, что 30 июня он сам обнаружил среди убитых в тюрьме на Лонцкого своего брата. Прокуратура Бонна (Германия), которая в 1960 г. расследовала дело Теодора Оберлендера, тогдашнего министра в правительстве Аденауэра, а летом 1941 г. – политического руководителя батальона “Нахтигаль”, установила, что “с большой вероятностью украинский взвод 2-й роты батальона “Нахтигаль” имел отношение к актам насилия в отношении согнанных в тюрьму НКВД евреев и виновен в смерти многочисленных еврейских граждан”. Члены батальона “Нахтигаль” по собственной инициативе участвовали в расстрелах и вне тюрьмы. Один из бывших членов оперативной команды СД “Львов” на допросе в 1964 г. показал: “Здесь я был свидетелем первых расстрелов евреев членами подразделения “Нахтигаль”. Я говорю “Нахтигаль”, так как стрелки во время этой казни… носили форму вермахта… Казнь евреев… была произведена во дворе гимназии или школы членами подразделения вермахта… Что это были члены подразделения “Нахтигаль” я понял лишь позже, так как я этим заинтересовался… Я установил, что участвовавшие в этой казни стрелки в немецкой форме говорили по-украински” [7].

Комендант города - полковник Винтергерст вмешался в события только 2 июля, после чего убийства приняли организованный характер – за них взялись прибывшие в город 1-2 июля команды полиции безопасности.

Уже 30 июня в город прибыла передовая команда зондеркоманды 4б (командир – штурмбанфюрер СС Гюнтер Херрман) из состава оперативной группы Ц (тогда еще Б). Рано утром 1 июля – штаб оперативной группы во главе с бригаденфюрером СС д-ром Рашем, основной состав команды 4б и оперативная команда 6 во главе с штандартенфюрером СС д-ром Эрхардом Крёгером. 2 июля - оперативная команда 5 во главе с штандартенфюрером СС Эрвином Шульцем. В своем первом донесении из Львова оперативная группа сообщала: “Штаб оперативной группы 1.7. в 5 часов утра прибыл во Львов и разместился в здании НКВД. Шеф оперативной группы Б сообщает, что украинское повстанческое движение во Львове 25.6.41 было зверски подавлено НКВД. Расстреляно НКВД ок. 3000. Тюрьма горит. Имеется едва 20% украинской интеллигенции… ЕК 4а и ЕК 4б вместе со штабом группы также прибыли во Львов…” [8].

Зондеркоманда 4б находилась в городе до 3 июля, после этого убыла в направлении Тернополя. В момент ее прибытия во Львов погром уже происходил, так что команду нельзя считать его инициатором. Однако она “поддержала” погромщиков, тем более что шеф полиции безопасности и СД Гейдрих в своем приказе № 1 от 30 июня 1941 г. прямо вменил такие действия в обязанность команд СД.

Оперативная команда 6, которая вместе со штабом группы разместилась в здании бывшего областного управления НКВД, с 3 июля активно участвовала в казнях евреев. Так, в военном дневнике разведотдела штаба 17-й армии 5 июля появилась такая запись: “Оперативная команда 6 (штандартенфюрер д-р Крёгер) во Львове, сообщает: свыше 400 евреев расстреляно… ещё 200 на очереди. Во Львове 150 000 евреев…” [9].

(Далі буде)

А.Круглов (к.і.н., історик, м.Харків)

Примечания:

1.Ковба Ж. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки “остаточного розв’язання єврейського питання”. Київ 2000. – С. 52. Поскольку создание независимого украинского государства в планы немцев совершенно не входило, то претензиям ОУН сразу же был положен конец: „правительство” было разогнано, ряд руководителей ОУН, в том числе Бандера и Стецько, арестованы, членам ОУН была запрещена всякая политическая деятельность.

2.Hamburger Institut fur Sozialforschung (Hg.) Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941-1944. Ausstellungskatalog. Hamburg 2002. – S. 95.

3.Цит. по: Sandkuhler Th. „Endlosung“ in Galizien. Der Judenmord in Ostpolen und die Rettungsinitiativen von Berthold Beitz 1941-1944. Bonn 1996. – S. 116.

4. Pohl D. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944.Organisation und Durchfuhrung eines staatlichen Massenverbrechens. Munchen 1997. - S. 61.

5.Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944). Сборник документов и материалов. Редактор Ицхак Арад. Иерусалим: Яд ва-Шем. 1991. – С. 76.

6. Hamburger Institut fur Sozialforschung (Hg.) Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941-1944. Ausstellungskatalog. Hamburg 2002. – S. 95.

7. Sandkuhler Th. Op. cit., S. 488, Ann. 21.

8. Круглов А. (сост.) Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941-1944 годах. Киев: Институт иудаики, 2000. – С. 26

9. Там же. – С. 27.

 

Голокост і Україна

НАЦИСТИ І “АРІЙСЬКЕ” НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ: ДО ПИТАННЯ ПРО ОСНОВУ ФОРМУВАННЯ КОЛАБОРАЦІЇ

Будь-який політичний режим, прийшовши до влади в результаті військових дій, намагається виправдати свої загарбницькі плани, а також прагне отримати підтримку місцевого населення. Без такого співробітництва окупаційна система не може бути дієздатною і взагалі не може нормально функціонувати [40, с.5]

На наш погляд, це положення, сформульоване російським дослідником М.Семирягою виступає універсальною системою, характерною для всіх без винятку військових конфліктів минулого й сьогодення. В цій універсалізації полягає актуальність даного дослідження, завданням якого є розгляд деяких проблем основи та джерел формування колаборації в окупованій Україні.

Необхідно відмітити, що незважаючи на велику кількість історичних досліджень, присвячених історії Великої Вітчизняної війни, названа проблема недостатньо розглянута українськими істориками. Дослідники радянського періоду обмежувались ідеологізованими штампами на зразок того, що лише зрадники та маргінальні елементи співпрацювали з нацистською окупаційною адміністрацією, не розрізняли видів та форм колаборації, а тим більше відходили від питання проблеми основи її формування, якою, на наш погляд, виступав расистський антисемітизм, що в умовах окупації європейської частини СРСР взяв для себе назву “боротьби з юдо-більшовизмом”.

Уперше окреслив загальні контури зазначеної проблеми В.С. Коваль, який ще в 1989 р. провів паралелі між наслідками сталінської політики і першим етапом Великої Вітчизняної війни [8, с. 595]. У 1991 році М.В. Коваль фактично започаткував новий напрям у вітчизняній науці, розглянувши деякі особливості колаборації в Україні та україно-єврейські стосунки в контексті історії Голокосту [9]. Фактично з цього часу названа проблема є об’єктом дослідження українських істориків, які займаються проблемами Голокосту. Проте вона ще не стала об’єктом окремих історичних досліджень, незважаючи на висвітлення деяких її аспектів в роботах А. Подольського, Ф.Левітаса, Ж.Ковби, С.Гузенкова, Л.Леонідова, А.Скоробогатова, М. Тяглого, Ю. Ляховицького та інш. А. Подольський, між іншим, вважає, що з початком бойових дій між Німеччиною і СРСР в ідеології нацистського антисемітизму, з’явився ще один чинник, який не був поширений на жодну єврейську громаду Європи, маючи на увазі нацистську пропаганду “поборювання іудео-більшовизму” чи “єврейського більшовизму” [37, с.360]. Загалом, саме ця теза є визначальною при вивченні ідеологічного аспекту формування колаборації в Україні.

Аналізуючи стан дослідження зазначеної проблеми, доцільно зазначити, що плюралізм, відсутність ідеологічного тиску в сучасній Україні, а також початковий етап дослідження проблеми спричинили появу різних, інколи діаметрально протилежних позицій і поглядів – від спроб применшити розміри дійсної колаборації [10], до навпаки – тотального звинувачення українців у колаборації [36].

Розглядаючи проблему формування основ колаборації та роль у цьому процесі ідеології “боротьби з іудо-більшовизмом”, необхідно перш за все відзначити, що прагнучи отримати підтримку або принаймні нейтралізувати мирне населення нацистська окупаційна влада розгорнула відповідну широкомасштабну агітаційно-пропагандистську діяльність. Ототожнення радянської влади з так званим “жидо-комунізмом” дозволяло нацистам повною мірою скористатися міфологемою щодо єврейського характеру політичного ладу СРСР та перекласти всі злочини більшовиків на євреїв, які поставали при цьому як універсальний колективний образ “абсолютного зла”.

Базисним, відправним пунктом при формуванні колаборації виступали події громадянської війни та тих процесів, що відбувалися в СРСР впродовж 20-30-х років. Нацисти у своїй пропаганді антисемітизму використовували також деякі особливості історичного минулого України, і зокрема україно-єврейські взаємовідносини. Вікові традиції юдофобії, а потім і антисемітизму, Хмельниччина, Коліївщина, три хвилі єврейських погромів – ці негативні сторінки україно-єврейських стосунків вміло використовувалися нацистами. Проте вони не можуть розглядатись як безпосередня причина участі частини українців у співпраці з нацистами. Ситуація дещо складніша і потребує більш детального розгляду. На рівні ідеології і практики вирішення соціальних конфліктів юдофобія проявилась ще в часи Київської Русі. Так, зокрема, дискримінація іудеїв була впроваджена ще правовими нормами Єфремовської Кормчої книги, яка датується кінцем XI початку XII ст. [65, с. 161]. Слід зазначити, що середньовічна юдофобія трансформувавшись в антисемітизм середини XII ст., мала причинно-наслідковий зв’язок з Голокостом, але проявляється все ж скоріше як тенденція. Голокост не можна вважати ще одним вираженням традиційного антисемітизму [3. с.161]. Це якісно нове ірраціональне явище новітньої світової історії. Негативні нашарування міжетнічного діалогу попередніх століть мали змогу проявитися лише через конкретні соціально-політичні катаклізми XX ст. Нацизм, як одна із вищих форм бюрократичної системи, намагався втягнути в Голокост якомога більшу частину мирного населення окупованих територій. Існуючу в історичній науці тезу про те, що місцеве населення повторило б долю євреїв, необхідно віднести до рівня міфологем або ж припущення, яке ще необхідно довести. Разом з тим, немає підстав стверджувати, що нацистам вдалося виконати завдання формування колаборації як масового явища. Та не потрібно відкидати того факту, що під час знищення євреїв: “... більшість місцевого населення займала позицію стороннього спостерігача...” [2, с.24].

З перших днів окупації в Україні розпочала працювати могутня ідеологічна система, яка включала пресу, різноманітну друковану продукцію, кіно. Також використовувались інші заходи, які на думку їх організаторів повинні були сприяти підтримці політики окупантів українським населенням.

Нацисти намагалися всіляко довести, що їх жертвами стануть виключно євреї та наочні вороги окупаційної влади. Окреме місце в системі нацистського тотального терору займала доля євреїв-військовополонених. З початком військових дій право на життя втратили євреї-військовополонені, які потрапляли під юрисдикцію “Указу про комісарів”, згідно з яким “... всі комісари, які потрапили в полон, повинні бути знищені негайно і без винятку” [5,с.64]. Необхідно зазначити, що в перші дні війни ця категорія військовослужбовців, разом з іншими командними кадрами часто-густо не виконувала покладених на них функцій. Як відмітив у своїй доповідній записці начальник 90-го прикордонного загону, направленої ним на ім’я М. Хрущова: “... в першу чергу втікали командири з категорії молодших політруків” [42,арк..5].

Військовополонені євреї майже не мали шансів вижити в полоні. “Знищення євреїв військовополонених здійснювалося різними способами. Як правило, при захопленні великої кількості полонених, в пункті збору або перед відправкою в табір проводився огляд. Всіх, хто був визнаний євреями, вбивали на місці або кидали в спеціальні ізольовані бараки і вбивали пізніше, коли їх набиралась значна кількість” [35, с.41]. В один із днів листопада 1941 р. на ст. Васильків-I німцями було розстріляно 150 військовополонених [62, арк. 213]. На прохання коменданта табору військовополонених в Борисполі взвод зондеркоманди 4а розстріляв 14.10.41 р. 752 і 18.10.41 р. 357 євреїв-військовополонених. Серед розстріляних було кілька комісарів і 78 поранених євреїв, переданих табірним лікарем [38, с.97]. Аналогічні дані містяться в протоколах допитів втікачів з полону: “Євреїв, як правило, відразу відділяють і пізніше знущаються над ними, а потім розстрілюють”[52,арк.6]. Секретні накази німецького командування передбачали негайну ліквідацію євреїв-військовополонених “... на такій відстані від пересильних таборів і населених пунктів, щоб про це не було відомо іншим військовополоненим і населенню” [51,арк.175]. Але незважаючи на завісу секретності військовополонені знали про долю євреїв.

Необхідно відмітити, що знищенню підлягали виключно євреї-військовополонені. Доля військовополонених інших національностей була трагічною, але все ж дещо іншою. Вони, в усякому разі, за деяких обставин отримували можливість вижити. Характерним у цьому відношенні є наказ по одній з піхотних дивізій: “Для уникнення загострення відносин між українським населенням і німецькою військовою владою, необхідно відкрито, в усіх відношеннях, краще відноситися до українських військовополонених в окремих таборах. Військовополоненим і українському населенню, необхідно пояснювати у відповідній формі, що не виключена можливість звільнення військовополонених, але це тільки неможливо в даний час внаслідок технічних причин” [54, арк. 51].

Таким чином, ситуація з військовополоненими-неєвреями не була однозначною. В окупованій Україні деякий час діяв Всеукраїнський Комітет Червоного Хреста з розшуку військовополонених. Комітет приймав як індивідуальні заяви, так і доручав цю справу бургомістрам міст. За кожного розшукуваного військовополоненого збиралась плата в розмірі 50 крб.[30, арк. 1,3,13]. У деяких випадках тим українцям, яких звільняли з полону, Всеукраїнський комітет допомоги військовополоненим надавав матеріальну допомогу в розмірі 30 крб.[27, арк.1,2]. Якщо важко для них було прибути до місць постійного проживання, вони могли звертатися за допомогою до місцевих органів влади [19,арк.7], які контролювали статистичну звітність переміщення населення [34, арк.1-40].

У багатьох випадках питання, що стосувалися допомоги військовополоненим, в “добровільно-примусовому” порядку перекладалися на плечі населення. В одній з відозв бургомістра м. Біла Церква з цього приводу сказано: “ Кожен свідомий громадянин повинен пожертвувати що зможе. Ніхто не має права відмовитись від свого громадянського обов’язку в цій великій справі допомоги “Брати-Братам” [20,арк.139]. В інших випадках населення зверталось до німецького командування з проханням дозволити збирати продукти харчування військовополоненим [31,арк.19].

Необхідно відмітити, що названі заходи німецької окупаційної влади не носили завершеного характеру, мали пропагандистський характер, але все ж частина військовополонених змогла завдяки цьому зберегти собі життя. Під час окупації тільки в м. Біла Церква в двох таборах для військовополонених загинуло близько 30 000 тис. чол. [11,арк.13]. Але в той же час, “... частину військовополонених, які мали підтверджуючі документи, німці відпускали додому” [13,арк. 87]. До травня 1944 р. більше 800 000 радянських солдатів і офіцерів, переважно українців, прибалтів і білорусів, було звільнено з полону з пропагандистських міркувань [1, с.81].

У першій половині 1942 р. комітети допомоги українським військовополоненим, ще продовжували свою діяльність, намагаючись, наприклад, отримати дозвіл на використання одягу євреїв, який залишився після їх ліквідації [55, арк.38]. Але вони поступово припиняли свою роботу. Як зазначив бургомістр м. Біла Церква в своєму листі до гебітскомісара: “... організована допомога існує і в даний час, але згідно з Вашим розпорядженням, вона припинила збір пожертвувань... виникає питання про доцільність існування організації допомоги військовополоненим в подальшому. Таким чином, просимо Вашої санкції на ліквідацію названої організації” [23, арк. 203]. 2 березня 1942 р. організація була закрита. Населенню було оголошено, що організація використовувала більшу частину зібраних коштів не для допомоги військовополоненим, а для власних і політичних потреб. У зв’язку з цим Генеральний комісар за вказівкою Рейхкомісара ліквідував Червоний Хрест і наклав арешт на його майно [6]. Про політичний характер цього рішення свідчить той факт, що через деякий час звинувачення на адресу Білоцерківського обласного комітету взаємодопомоги були зняті, але в той же час сказано: “... Білоцерківський комітет Взаємодопомоги (УЧХ) працював старанно і чесно і ніяких зловживань не допускав. Я це підкреслюю тому, щоб не було заплямовано людей, які працювали в Червоному Хресті Білоцерківської області. Де в інших областях були зловживання, - винні заарештовані і суворо покарані. Гебітскомісар Штельцер” [7].

Отже, окупувавши частину території СРСР нацисти намагались у своїй антиєврейській політиці використати населення, яке дійсно постраждало від репресивних заходів радянської влади, що в цей час підкреслено ототожнювалась з євреями. Населенню демонструвалися факти злочинів сталінського режиму, які здійснювалися не тільки в 20-30 роки, а й безпосередньо перед відступом Червоної армії. Таким чином, як військовою так і цивільною нацистською адміністрацією, в перші дні і тижні окупації, відкривалися найближчі в часі злочини радянського керівництва. Назване стосується розстрілів ув’язнених та осіб, що перебували під слідством і знищених військами НКВС безпосередньо перед відступом. Так було у Львові, Вінниці [44, арк.125], Маріуполі [57, арк.1] в інших містах України. Знайомство місцевого населення з останніми репресивними акціями радянської влади мало єдину мету – методом викликаного психологічного шоку направити помсту проти радянської влади і євреїв як її основної опори. Впроваджені заходи повністю відповідали планам нацистського керівництва. Так, в наказі командуючого 11 армією фон Манштейна від 20 листопада 1941 р. вказувалося: “ Від антибільшовицьки налаштованих українців, росіян і татар необхідно чекати, що вони виступлять за новий порядок. Пасивність численних елементів, начебто ворожих Радам повинна змінитись явно вираженою готовністю брати активну участь у нашій боротьбі проти більшовизму. Де такої готовності немає, вона повинна бути створена шляхом застосування відповідних заходів” [41, с.55]. У балтійських республіках, містах Західної України і Західної Волині нацистам вдалося частково виконати поставлене завдання. “30 червня німецькі бандити вступили в м. Львів і на другий же день влаштували різню під лозунгом “бий євреїв і поляків” [48,арк..4]. У Західній Волині погроми відбулися “... в перерві між відходом радянських військ і приходом німців” [4, с.205].

Таким чином, головним способом використання потенціалу антирадянської налаштованості частини місцевого населення був характерний для нацистської ідеології антисемітизм. При цьому відмічалася велика кількість випадків, коли нацистами не репресувалися колишні члени партії, які залишились на окупованій території. Вони підлягали реєстрації в гестапо, а їхнє майбутнє повністю залежало від них самих, від їх реальних дій і поведінки [12,арк.43]. Колишні комуністи були лише звільнені з керівних постів, що вони їх займали за радянської влади [60,арк.3]. Вже після війни радянськими органами були виявлені комуністи, які пройшли відповідну реєстрацію в гестапо. В м. Києві таких було виявлено 101 чол., у сільських районах Київської області – 68 чол. [44, арк. 25]. Нацисти намагались зареєструвати всіх колишніх членів партії. Так, згідно з анкетними даними прописних карток в м. Васильків Київської області, п. 13 вони застосовували питання щодо членства в партії – “В якій, з якого і по який час” [25, арк.1-165]. До питань реєстрації населення окупаційна влада ставилася досить серйозно. Особи, які не мали посвідчень німецьких комендатур могли бути розстріляними. В м. Білгороді в кінці листопада 1941 р. велика група громадян без посвідчень була приєднана до групи євреїв і розстріляна [56, арк 71]. При цьому нацисти всіляко стимулювали доноси. За допомогу у виявленні партизанів видавалася премія в розмірі до 1 000 крб. [53, арк.10]. За кожного єврея, комуніста і працівника НКВС було обіцяно виплату тієї ж суми [50, арк.41].

Таким чином, запевнення радянської пропаганди в тому, що “гітлерівці, захоплюючи те чи інше місто, проводили реєстрацію комуністів і комсомольців, а потім жорстоко їх розстрілювали”[58,арк.16], не підтверджується архівними даними. Необхідно визнати, що лише єдина категорія мирного населення підлягала повному знищенню, і визначали її за національним, а не за якимсь іншим критерієм. Нацисти відкрито підкреслювали той факт, що євреї поставлені за межу життя, вказуючи наприклад, що євреї-спеціалісти “отримують 80 % від названих ставок заробітної плати” [17, арк. 16], і не мають права на відпустки, та закликали виявляти й передавати владі євреїв [39, с.8].

Особлива увага під час організації роботи з мирним населенням окупованих територій, приділялася виявленню осіб, репресованих або переслідуваних радянською владою. Але зазвичай вони самі знаходили шляхи співпраці з нацистами: “... і був гонимий радянською владою. Він дочекався німецької влади і став у них шпигуном” [63, арк.22]. При прийомі на роботу в окупаційні структури місцевої влади або поліції обов’язково з’ясовувалося типове анкетне питання: “... 16. Чи був репресований жидівсько-більшовицькою владою (за що, коли, як)” [26, арк. 1]. В заявах щодо прийому до роботи вказувався саме цей факт: “За радянської влади була ізгоєм: сиділа майже рік в тюрмі. Сина мого, студента будівельного інституту, мою єдину дитину, вислали в далекі табори. Я нічого не знаю про його долю. Я хочу в активній роботі по відродженню нового життя своєї Батьківщини втопити своє горе [32, арк. 15]. Звичайно, навіть в принципі неможливо одним лише фактом застосування радянською владою репресій обумовити причину переходу радянських громадян на бік нацистів. Це питання вирішувалося в конкретній ситуації, конкретною особою. Але все ж взаємовідносини з попередньою владою відігравали важливу [48,арк.6] роль. Перейти на службу до нацистів міг колишній прокурор і пересічний громадянин з причини того, що “... починаючи з 1920 р. з приходом жидівської влади на Україну мене переслідували як петлюрівця” [33, арк.4]. Розуміючи цю ситуацію, нацисти звертали особливу увагу саме на подібні категорії населення, звільняючи їх в деяких випадках від вербування на різні роботи. В одній із заяв, направлених в Богуславську райуправу, нанесено типову для подібної ситуації резолюцію: “Як видно із заяви Березового, що він весь час боровся проти Рад … вирішили звільнити його від відправки на сільськогосподарські роботи” [18,арк.1].

У багатьох випадках перехід на бік нацистів був спричинений бажанням вижити за будь-яку ціну. Окрім того додатковим каталізатором прийняття відповідного рішення виступали поразки Червоної армії. Наприклад, один з членів ВКП (б) з 1926 р., професор, нагороджений до того ж орденом Леніна, в роки війни завербований гестапо, даючи незабаром свідчення вказував, що він: “... розчарувався в силі Радянської влади, вважав становище безнадійним і був твердо впевнений в неминучості повної поразки Радянського Союзу... Ціною зрадництва, наклепу на Радянську владу я купив собі у німців життя” [46,арк.105, 114, 117, 118].

Разом з тим, проблема співробітництва не є такою однозначною і змінювалась в часовому відношенні. Частина осіб, які розпочали своє співробітництво з нацистами на першому етапі окупації, певна річ, усвідомивши суть режиму, почали відмовлятись від роботи в структурах окупаційної влади і намагалися звільнитись з посад. Наприклад, староста с. Фурси, Білоцерківського району в своїй заяві від 29.XI.41 р. писав: “Прошу Вас, п. Бургомістр зняти мене з роботи старости с. Фурси постільки я як староста малограмотний, мягкосердечний і в цій посаді в подальшому працювати не можу” [21,арк.130]. Подібні випадки не були поодинокими. В с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького району: “... Люди, які були в поліції, стали подавати заяви на звільнення. Звільнившись, здали зброю і працювали в сільському господарстві, але не всі. З числа 21 чоловіка залишились незвільненими 7 чол., яких жандармерія не звільнила. А були і охотники, які поступили добровільно в поліцію” [64, арк.21]. Ставлення поліцейських до участі в акціях проти мирного населення також було різним. В окремих випадках, деякі поліцейські, наприклад Обухівського району, похвалялися власною участю в розстрілі циган [62,арк.36], в інших участь у акціях полягала лише в конвоюванні комуністів і єврейських родин в поліцію [47,арк.9,10]. Принаймні як почали зростати поразки вермахту, особи, які співробітничали з нацистами, починали серйозно замислюватися про власне майбутнє, відмічаючи в розмовах, що “... прийдеться брати свою корову і втікати з німцями” [61, арк.2]. Одночасно з подібними настроями у середовищі старост і поліціянтів зростала моральна деградація. Так, у своєму наказі райшеф Макарівського району констатував факт, що: “... 2.III. 43 р. я викликав до свого кабінету деяких старост для обговорення важливої справи. Більшість старост з’явилась своєчасно, без запізнень. Разом з тим, старости сіл ... з’явились з запізненням і в нетверезому вигляді” [14, арк.327]. В іншому наказі, датованому 12.I.43 р., той же райшеф зауважує, що “... багато старост систематично не виконують наказів і розпоряджень Райуправи” [15, арк.7].

Важливе значення у формуванні колаборації належало єврейській власності, за допомогою якої нацисти намагались активізувати антиєврейські настрої частини населення. Частина майна єврейського населення була розграбована їхніми ж сусідами та поліціянтами ще під час перших акцій знищення. В той же час нацисти забороняли грабувати єврейське майно, попереджуючи про застосування суворих покарань. Проте все ж багато майна було пограбовано. Через певний час нацисти почали збирати це майно. При цьому оформлювалися відповідні акти [55, арк.15]. До міських управ надходили відповідні накази про те, що “бургомістрам належить зібрати серед жидівського майна одіяла, чоловічий одяг всіх видів, білизну, взуття, заступи... і передати в міську комендатуру м. Біла Церква” [22, арк.62]. Підкреслювалося також, що майно євреїв ”... є державною власністю і підлягає негайній здачі в комунхоз Макарівської райуправи, а в селах району – сільським старостам. Останній строк здачі встановлюється 1 березня 1942 р. після чого до тих, хто усувається від здачі державного майна, будуть застосовані закони військового часу” [16, арк.32].

Зібране нацистами єврейське майно було ще одним з факторів співпраці мирного населення і окупаційної влади, причому головна увага під час його розподілу приділялась особам, репресованим радянською владою. Практично всі розглянуті матеріали відповідних заяв громадян, обмін листами між органами влади стосовно долі майна знищених євреїв переповнені антисемітськими гаслами. Уяву про методи, які використовувалися нацистами, й про моральне обличчя осіб, які намагалися отримати майно, демонструють матеріали засідань відділу суспільної опіки з розгляду заяв і актів обстеження щодо надання допомоги репресованим. Деякі громадяни прохали: “... Виділити мені з конфіскованого жидівського одягу нижньої білизни...”, інші аргументували своє звернення тим, що “... весь час за жидівської влади ми дуже терпіли переслідування від жидів, які жили з нами в квартирі... Прошу надати нам допомогу як теплими речами, білизною, а також продуктами харчування” [29,арк.25,38]. Частина населення з дозволу владних структур селилася в єврейські квартири. Після 19 вересня 1941 р. в м. Києві покращили умови проживання 19 441 чол. [28, арк.38]. Частина житла євреїв надходила в розпорядження житлових відділів міських управ і розподілялася серед населення або продавалася. При цьому інколи на один єврейський будинок було кілька претендентів. [24, арк.177].

Таким чином, нацисти намагалися створити серед місцевих жителів доволі широкий прошарок населення, що мусив активно співпрацювати з новою владою. Центральне місце в подібних заходах окупантів належало відродженню та поширенню антисемітизму. Безпідставно ототожнюючи радянську владу з євреями, нацисти прагнули з максимальною користю для себе використати реальні злочини сталінського режиму. На думку творців системи “нового порядку”, це мало спричинитися до масової підтримки нацистів, або принаймні нейтралізувати переважну частину українців. Реалізуючи політику “ендльозунгу” і не приховуючи цих заходів від мирного населення, нацисти прагнули показати, що їхньою єдиною жертвою є виключно євреї. Відпускаючи з полону частину військовослужбовців, але знищуючи при цьому солдат та офіцерів єврейської національності, нацисти підкреслювали свою лояльність до українців, вимагаючи від останніх подібних кроків. Доля інших категорій українського населення окупованих територій залежала від їхньої поведінки в галузі співпраці з нацистами. Саме більшість населення повинна була стати головною опорою окупаційного режиму. Але не дивлячись на велику кількість шляхів та методів формування масової підтримки серед населення, нацистами використовувалась єдина ідея. Та ідея, що на ті часи мала значний практичний потенціал – расистський антисемітизм, який тоді набув форми “боротьби проти іудо-більшовизму”.

О.Гончаренко, ДПУ ім.Григорія Сковороди
(Переяслав-Хмельницький)

Список використаної літератури

1. И.Альтман “Холокост и еврейское Сопротивление на оккупированной территории СССР”: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений / Под ред. проф. А.Г. Асмолова. – М.: Фонд “Холокост”, 2002. – 320 с.

2. Арад И. Катастрофа советского еврейства // Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944). Сборник документов и материалов. Яд-Вашем. Иерусалим. 1992. – 424 с.

3. Беренбаум М. Унікальність і загальність Голокосту // Поза межами розуміння . Богослови та філософи про Голокост / - К.: Дух і Літера, 2001. – 434с.

4. Володарская И. Уничтожение евреев Западной Волыни в 1941-1944 гг. // Катастрофа і опір українського єврейства. (1941-1944). Нариси з історії Голокосту і Опору в Україні. / Ред.-упорядник С.Я.Єлисаветський. - К.: 1999. – 424 с.

5. Дан М. Катастрофа европейского еврейства. ч.3-4. – Тель-Авив: Открытый университет Израиля, 1995. – 474 с.

6. Дзвін. №12 (27), 15 березня 1942 р.

7. Дзвін. № 13 (28), 22 березня 1942 р.

8. Коваль В.С. “Барбаросса”: истоки и история величайшего преступления империализма / АН УССР. Ин-т истории: - Киев: Наук. думка, 1989. – 624 с.

9. Коваль М.В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941-1944 рр.) / Український історичний журнал № 2 – 1992 р .

10. Ковба Ж. Форми ситуативної допомоги і рятування євреїв місцевим населенням Східної Галичини у роки німецької окупації // Запорожские еврейские чтения. Вып. 3.- Запорожье: “Диво”, 1999. – 224 с.; Колаборація українців і долі євреїв на теренах України періоду Другої світової війни // Запорожские еврейские чтения. Вып. 4. - Запорожье: “Диво”, 2000. – 272 с; “Білі плями” історії Голокосту галицьких євреїв // Пам’яті трагедії Дробицького табору. Матеріали наукової конференції. - Харків, 1999. – 52 с; Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки “остаточного розв’язання єврейського питання”. - К.: Сфера, 1998-266 с.

11. КОДА ф. 4, оп. 1, спр. 63.

12. КОДА ф. 4, оп. 1, спр. 146.

13. КОДА ф. 4, оп. 1, спр. 241.

14. КОДА ф. Р-2003, оп. 1, спр. 9.

15. КОДА ф. Р-2003, оп. 1, спр. 9.

16. КОДА ф. Р-2003, оп. 1, спр. 9.

17. КОДА ф. Р-2031, оп. 1, спр. 681.

18. КОДА ф. Р-2107, оп. 1, спр. 65.

19. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 2.

20. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 2.

21. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 2.

22. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 2.

23. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 7.

24. КОДА ф. Р-2225, оп. 1, спр. 7.

25. КОДА ф. Р-2326, оп. 1, спр. 2.

26. КОДА ф. Р-2326, оп. 2, спр. 4.

27. КОДА ф. Р-2326, оп.3, спр. 1.

28. КОДА ф. Р-2356, оп. 15, спр. 18а.

29. КОДА ф. Р-2359, оп.3, спр. 359.

30. КОДА ф. Р-2395, оп.1, спр. 4.

31. КОДА ф. Р-2412, оп. 2, спр. 246.

32. КОДА ф. Р-2412, оп. 2, спр. 246.

33. КОДА ф. Р-2412, оп. 2, спр. 246.

34. КОДА ф. Р-2418, оп. 1, спр. 2.

35. Краковски Ш. Судьба евреев-военнопленных // Проблемы Холокоста: научный журнал. – Вып. 1. – Запорожье: Премьер, 2002. –200 с.

36. Ляховицкий Ю. Попранная мезуза. Книга Дробицкого Яра. – Харьков, 1992; Желтая книга. Сборник документов. – Х., 1994; Катастрофа: Как ее хотят видеть на Украине // 1-е Запорожские чтения “Еврейское население Юга Украины” 29-30 мая 1997 г. Доклады и сообщения. Запорожье.

37. Подольський А. Голокост евреїв в Україні // XX століття. Історія, економіка, політика, ідеологія. Книга 3. Україна у Другій світовій війні. Матеріали для навчальних закладів. – Редактор-упорядник Трубайчук А. – К., 1997. – 426 с

38. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941-1942 годах / Сост. А.Круглов. – К.: Ин-т иудаики, 2002. – 486 с.

39. Смилянская Ю. Грани трагедии // Голокост і сучасність. - № 1. - 2002.

40. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. М.: “Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 2000. – 863 с.

41. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944). Сборник документов и материалов. Редактор И.Арад. - Яд-Вашем. Иерусалим, 1992. – 424 с.

42. ЦДАГО України ф.1, оп. 23, спр. 35.

43. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 633.

44. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 683.

45. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 683.

46. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 684.

47. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 688.

48. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 3109.

49. ЦДАГО України ф. 1, оп. 23, спр. 3920.

50. ЦДАГО України ф. 1, оп. 70, спр. 22.

51. ЦДАГО України ф.1, оп. 70, спр. 23.

52. ЦДАГО України ф. 1, оп. 70, спр. 24.

53. ЦДАГО України ф. 1, оп. 70, спр. 114.

54. ЦДАГО України ф. 1, оп. 70, спр. 234.

55. ЦДАГО України ф. 7, оп. 10, спр. 62.

56. ЦДАГО України ф. 7, оп. 10, спр. 119.

57. ЦДАГО України ф. 7, оп. 10, спр. 132.

58. ЦДАГО України ф. 7, оп. 10, спр. 132.

59. ЦДАГО України ф. 166, оп. 2, спр. 21.

60. ЦДАГО України ф. 166, оп. 2, спр. 24.

61. ЦДАГО України ф. 166, оп. 3, спр. 217.

62. ЦДАГО України ф. 166, оп. 3, спр. 237.

63. ЦДАГО України ф. 166, оп. 3, спр. 249.

64. ЦДАГО України ф. 166, оп. 3, спр. 249.

65. Цветкова Ю. Взаимоотношения иудеев и христиан в Киевской Руси (по правовым нормам Ефремовской Кормчей книги) // Материалы Девятой Ежегодной Международной, Междисциплинарной конференции по иудаике. - М., 2000, 2002: - 392 с.

1 2 3 4 5

Up