Новини
Наші партнери
Тематичні сайти
Про нас
 
ЗМІСТ

 Журнал № 1(2), 2007
- титульна сторінка;   зміст
 Журнал №1, 2005
 - зміст  [закачати]
 Випуск №1
 - зміст  [закачати]
 Випуск №2
 - зміст  [закачати]
 Випуск №3
 - зміст  [закачати]
 Випуск №4
 - зміст  [закачати]
 Випуск №5
 - зміст  [закачати]
 Випуск №6
 - зміст  [закачати]
 Випуск №7
 - зміст  [закачати]
 Випуск №8
 - зміст  [закачати]
 Випуск №9
 - зміст  [закачати]
 Випуск №10
 - зміст  [закачати]
 Випуск №11
 - зміст  [закачати]


Rated by PING
META - украинская поисковая система
Rambler's Top100
статистика

БЮЛЕТЕНЬ "ГОЛОКОСТ І СУЧАСНІСТЬ"

 

З архівів

ГОЛОКОСТ У ЗАХІДНІЙ ВОЛИНІ

Напад фашистської Німеччини на СРСР супроводжувався швидкою поразкою радянських військ. Вже 25 червня 1941 р. вони залишили Луцьк, 28 червня – Рівне. На початку липня того ж року Волинська та Рівненська області були окуповані німецько-фашистськими загарбниками.

В умовах безвладдя, коли на місцях ще не була встановлена німецька окупаційна адміністрація, євреї стали об’єктом агресії місцевого населення. Цьому, очевидно, сприяли антиєврейські настрої, які стрімко зростали на Волині починаючи з другої половини 1930-х рр.

Пограбування відбулися в багатьох місцях компактного проживання євреїв – у містечках Березно, Дубровиці, Людвиполі, Сарнах, Степані та ін. У час погромів, які пройшли на початку липня 1941 р., загинуло чимало євреїв. Зокрема, у містечку Тучин, селах Ланівці та Гориньград Перший вбито по 60 євреїв [1]. Особливою жорстокістю відрізнявся погром у м. Крем’янець. Тут загинули 100 осіб [2]. Десятки євреїв постраждали в селах. Нечисленне єврейське населення, що проживало в них, виявилося в особливо невигідному становищі. Серед сіл, де вбито євреїв, – Любязь, Певно, Олика та ін.

В окремих населених пунктах, як, наприклад, у Рокитно, Луцьку, Серниках євреї утворили групи самооборони. Так, у Троянівці, п’ятнадцятьом євреям вдалося розігнати численну юрбу погромників [3].

Подекуди участь у погромах брали й солдати айнзацгруп СС. З огляду на те, що вони відбувалися поблизу фронту й справляли деморалізуючий вплив на військових, наприкінці липня 1941 р. командування групи армій “Південь” оприлюднило розпорядження, яким категорично заборонило участь військових у таких акціях. Припиненню хвилі погромів (кінець липня 1941 р.) сприяло й встановлення німецької влади в окупованих місцевостях (в наказі німецько-фашистських окупантів від 11 липня 1941 р., який поширювався в Західній Волині, зокрема, у м. Корець, стверджувалося: “Під загрозою розстрілу забороняються грабунки і грабежі” [4]). Водночас у деяких містах німецько-фашистські окупанти провели масові вбивства євреїв. В окремих випадках їх страчували як відплату за смерть німецьких вояків (напр., у с. Озютичі за смерть німецького льотчика вбито 80 євреїв [5]).

У серпні 1941 р., згідно з розпорядженням рейхсміністерства східних земель про адміністративний поділ окупованих областей України, територія Волинської та Рівненської областей увійшли до складу генерального округу (Generalbezirk) “Волинь” [6]. Його центром стало м. Луцьк. Округ увійшов до складу рейхскомісаріату “Україна” з центром у Рівному. Його очолив гауляйтер Е.Кох.

Протягом останніх днів червня – 5 липня 1941 р. у Волинській і Рівненській областях розстріляно тисячі євреїв. Серед закатованих – євреї Дубно, Клевані, Млинова, Турійська, Тучина, Устилуга, Червоноармійська, інших сіл і містечок. Найчисельніших втрат у перші ж дні німецько-фашистської окупації зазнали общини Луцька (де 30 червня та 2 липня 1941 р. розстріляно 1460 євреїв), Володимир-Волинського і Клевані (відповідно 150 і 170 осіб) [7].

У багатьох містах і містечках розстріли літа 1941 р. відбувалися за списками “радянських активістів”. У такий спосіб нацистські злочинці винищували інтелігенцію, громадських діячів, людей, здатних очолити єврейську громадськість.

Протягом літа 1941 р. акції масового знищення євреїв відбулися в багатьох місцевостях. Лише в липні на Рівненщині вбито понад тисячу чоловік (серед них 400 євреїв Рівного, яких розстріляно 9 липня 1941 р. на околиці міста8). Протягом серпня в області загинуло ще понад 3,5 тис. чоловік. Серед них – 957 євреїв Острога (4 серпня 1941 р.), 575 євреїв Дубно (22 серпня), 460 костопільчан (16 серпня), 450 мешканців Здолбунова (7 серпня). В той же час – у серпні 1941 р. – у Волинській області німецько-фашистські окупанти стратили ще близько 3 тисяч євреїв [9].

Наймасовіша акція “остаточного розв”язання єврейського питання” 1941 року в Західній Волині відбулася 7-8 листопада. Жертвами нацистів стали євреї Рівного. Неподалік міста, в урочищі Сосонки, німецько-фашистські злочинці розстріляли 17,5 тис. євреїв. Разом з підрозділами фашистської армії участь у розстрілах євреїв брали й члени української поліції.

Протягом липня – осені 1941 р. окупаційна влада видала низку розпоряджень, якими всебічно регламентовано життя євреїв. Зокрема, неодноразово оприлюднювалися накази, згідно з якими євреїв зобов’язали носити особливі знаки, які виокремлювали їх серед цивільного населення. Білу пов’язку з синьою (подекуди – голубою) зіркою Давида на лівій руці примушено носити всіх євреїв, починаючи з 14-річного віку. В окремих місцевостях цей знак замінено на жовті кола на руці та спині.

Ухилення євреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Так, згідно з розпорядженням Рівненського гебітскомісара д-ра Беєра від 19 вересня 1941 р. відсутність знаку каралася штрафом у розмірі 1 тис. карбованців [10], у Мізочі (згідно з наказом місцевої комендатури) порушників карали смертю [11].

Серед обмежень, які регламентували життя євреїв, – комендантські години. В багатьох містах і містечках євреям заборонили виходити поза межі єврейських кварталів, в окремих, як, наприклад, у Дубровиці, – ходити тротуарами [12]. 5 жовтня 1941 р. у рейхскомісаріаті “Україна” євреям заборонено користуватися поштою, 15 жовтня того ж року – змінювати місце проживання.

У перші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали заклади торгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов’язано працювати в суботу (в такий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомість євреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати в неділю.

З листопада 1941 р. євреїв позбавляли власності [13]. Зокрема, закривалися та конфісковувалися їхні ремісничі майстерні й магазини. В першій половині 1942 р. в євреїв конфісковано сільськогосподарський інвентар, вози, домашню худобу та птицю; їм наказано здавати кольорові метали (зокрема – вироби з бронзи, міді, цинку). На євреїв накладалися контрибуції, їх працю масово використовували на примусових роботах.

Складовою фашистського “нового порядку” стало утворення трудових таборів (Луцьк, Костопіль). Роботу молодих бранців-євреїв, що опинилися в них, використовували за потребою окупаційних властей (напр., у деревообробній промисловості) [14].

У більшості міст і містечок регламентовано час, коли євреям дозволялося торгувати на ринках (у м. Корець, напр., - з 10 до 12 години), в окремих місцевостях торгівлю для євреїв заборонено взагалі. В деяких містечках на території генерального округу “Волинь-Поділля” (як, напр., у Рівному, згідно з розпорядженням місцевого гебітскомісара від 16 серпня 1941 р.) їм заборонено купувати будь-що на торгах.

Від початку німецько-фашистської окупації євреїв усували з посад, які вони займали. В умовах фашистського “нового порядку” право обіймати керівні посади зарезервовано винятково за особами “арійського походження”. Лише у виняткових випадках до зими 1941 р. євреям дозволялося очолювати артілі (створені протягом 1939-1941 рр. у процесі радянізації Західної Волині) [15].

Регламентація життя євреїв, перетворення їх у паріїв тривало і в подальший час. 13 березня 1942 р., наприклад, гебітскомісар Рівного д-р Беєр видав розпорядження, яким заборонено та відмінено вже укладені шлюби між євреями, тими, хто народився від змішаних шлюбів та членами єврейських релігійних громад – з одного боку, та українцями, росіянами, поляками, чехами та представниками інших національностей – з другого.

В умовах фашистського “нового порядку” представницькими органами єврейської громадськості стали юденрати, які утворювалися окупаційною владою. Їхня реальна функція зводилася до виконання розпоряджень загарбників. Зокрема – проведення перепису єврейського населення, реєстрація працездатних, забезпечення виконання євреями примусових робіт тощо (в окремих містах, напр., при юденратах діяли комісії, які відповідали за те, щоб євреї в час переселення в гетто залишали свої будинки неушкодженими та впорядкованими [16]). До компетенції юденратів входили також завдання, пов’язані з організацією життєзабезпечення гетто.

Юденрати очолювали голови та їхні заступники. Ці посади займали здебільшого відомі серед євреїв громадські діячі. Так, юденрат у Луцьку очолювали Й.Ройтман і А.Куперман, у Рівному – М.Бергман і Я.Сухарчук, у Ковелі – Б.Мороз і Й.Сандлер, Володимирі-Волинському – С.Моргенштерн, Острозі – Я.Блюм, Рокитно – Й.Шульман [17].

Реалізовувати розпорядження окупаційної влади юденратам допомагали підрозділи “єврейської служби порядку”. Їхнє утворення на території генерального округу “Волинь-Поділля” розпочалося восени 1941 р. З-поміж перших такий загін постав у Рівному. 19 вересня 1941 р. місцевий гебітскомісар видав розпорядження про створення підрозділу “єврейської служби порядку”, яка складалася з 20 чоловік. Поступово такі загони організовано і в інших місцях компактного проживання євреїв (у т.ч. і в містечках, як, напр., у Берестечку).

Повноваження “єврейської служби порядку” поширювалися лише на єврейське населення конкретного населеного пункту. Її члени носили кашкети з жовтою стрічкою та нашивкою на ній “Єврейська служба порядку” або блакитну стрічку з зображенням зірки Давида на лівому рукаві.

Восени 1941 – влітку 1942 рр. територія генерального округу “Волинь-Поділля” вкрилася щільною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших – восени – взимку 1941 р. – сформовані гетто в Луцьку (19 тис. чол.), Рівному (понад 5 тис. чол., з них 1182 дітей віком до 14 років [18]), Степані (за свідченням очевидців, тут локалізовано від двох до трьох тисяч євреїв [19]). Гетто утворено також у Волидимирці, Дубно, Дубровиці, Людвиполі, Мізочі, Тучині інших містечках і, навіть, деяких селах (напр., с. Киселін Озютичівського району [20]).

Найінтенсивніше гетто утворювалися навесні – влітку 1942 р. У цей час вони постали в Березно, Варковичах, Корці, Олександрії, Олиці та інших населених пунктах. Найбільшими з-поміж гетто, утворених в цей час на території колишньої Волинської області, були Володимир-Волинське (19 тис. чол.) і Ковельське (15 тис.); на території Рівненщини – здолбуновівське (3 тис.) та гетто в Новій Рафалівці (2 тис. осіб) [21].

У гетто були сконцентровані не лише євреї – мешканці міст і містечок, а й ті, що проживали в селах. Так, у сарненське гетто зігнано євреїв з-понад десяти сіл (Антонівка, Городець, Люхча, Немовичі та ін.) [22].

Гетто створювалися в найбільш занедбаних частинах міст і містечок. Їхні невеликі розміри, мізерний житловий фонд у них, призводили до катастрофічної нестачі житла та перенаселеності помешкань: у середньому на людину в гетто Волині припадало 1-2 м [23].

В окремих містах Волині створювалися по два гетто або ж гетто поділяли на дві частини. Їхня структуризація відбувалася за фаховою приналежністю євреїв. Так, у Ковелі в новій частині міста сконцентровано 8 тисяч євреїв-спеціалістів, які працювали на підприємствах, що належали німцям. У другому ковельському гетто (утворене в квітні 1942 р.) сконцентровано тисячі “непотрібних” (тобто – непрацездатних): старики, діти, жінки [24].

В інших випадках (як, напр., у Дубно) розмежування районів гетто “корисних” (членів юденратів, єврейської міліції), євреїв-фахівців – з одного боку, і “непотрібних” євреїв – з другого, відбувалося в результаті внутрішнього поділу гетто на дві частини, які розмежовував високий паркан. В частині гетто Волині (напр., у Костополі) “корисні” євреї та члени їхніх сімей селилися ззовні вздовж забору гетто чи поруч із брамами, що вели в них [25].

Доведення жертв до становища жебраків, отже, – до голодної смерті, - було складовою нацистської політики “остаточного вирішення єврейського питання”. Власність євреїв (зокрема, будинки, майно, що залишалося в них) націоналізовувалася. Присадибні ділянки подекуди роздавалися місцевому населенню. Земля ж, яка належала євреям, передавалася у розпорядження “віртшафтскоманд” [26]. Одяг, що залишався в оселях євреїв, сортувався і реалізовувався через мережу торгівлі [27].

Серед першочергових завдань, які доводилося розв’язувати мешканцям гетто, – забезпечення своїх сімей харчами (“раціон” бранців гетто в м. Ратно, напр., яких використовували на найважчих роботах, складав 100 г на добу [28]), медикаментами, боротьба з антисанітарією, яка була викликана голодом, надмірною концентрацією населення, нестачею води, отже, – порушенням санітарно-гігієнічних норм. Як наслідок – висока смертність: від 10-20 померлих на добу (як у кременецькому гетто) до півсотні (у луцькому [29]). Євреям дошкуляли сваволя фашистів та банди злочинців, які проникали в гетто й чинили тут масові крадіжки, тероризували людей, вимагали від євреїв коштовності [30].

З організацією гетто нацисти закінчили приготування до “остаточного розв”язання єврейського питання”. Євреїв генерального округу “Волинь-Поділля” сконцентровано на локальному просторі й ізольовано від зовнішнього світу.

(Далі буде)

Примечания

  1. Круглов А. Энциклопедия Холокоста: Еврейская энциклопедия Украины / Ред. И.М.Левитас.- К., 2000.- С. 146; Катастрофа та опір українського єврейства (1941-1944). Нариси з історії Голокосту і Опору в Україні / Ред.-упор. С.Я.Єлисаветський. - К., 1999.- С. 206.
  2. Володарская И. Катастрофа евреев Западной Волыни в годы гитлеровской оккупации 1941-1944 // Євреї України та Держава Ізраїль. - К., 1998.- С. 56.
  3. Там само.
  4. Державний архів Рівненської області (далі –ДАРО), ф. Р-48, оп. 1, спр. 33, арк. 20.
  5. Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), ф. Р-164, оп. 1, спр 193, арк. 5.
  6. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. Документы и материалы: В 3-х т. - К., 1985.- Т. 1.- С. 307.
  7. Круглов А. Назв. праця.- С. 29, 146.
  8. Ціною власного життя. - Рівне, 1995.- С. 87.
  9. Круглов А. Назв. праця. - С. 29, 147.
  10. Волинь.- 1941, 21 вересня. - С. 4.
  11. Рівненщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. Документи і матеріали.- Львів, 1989. - С. 18.
  12. Ціною власного життя. - С.161.
  13. ДАРО, ф. Р-293, оп. 2, спр. 2а, арк. 61.
  14. Катастрофа та опір українського єврейства. - С. 215.
  15. ДАРО, ф. Р-293, оп. 2, спр. 2а, арк. 61.
  16. ДАРО, Ф. Р-293, оп. 2, спр. 1, арк. 61.
  17. Хонигсман Я. Катастрофа евреев Западной Украины. - Львов, 1998.- С. 152.
  18. ДАРО, Ф. Р-22, оп. 1, спр. 19, арк. 14.
  19. ДАРО, Ф. Р-534, оп. 1, спр. 3, арк. 18, 159 - 160.
  20. ДАВО, ф. Р-164, оп. 1, спр. 193, арк. 4.
  21. Круглов А. Назв. праця. - С. 30, ДАРО, Ф. Р-534, оп. 1, спр. 4, арк. 104.
  22. Круглов А. Назв. праця. - С. 151.
  23. Катастрофа та опір українського єврейства.- С. 214.
  24. Хонигсман Я. Назв. праця. - С. 184.
  25. Катастрофа та опір українського єврейства.- С. 215.
  26. ДАРО, ф. Р-293, оп. 2, спр. 1, арк. 4.
  27. ДАРО, ф. Р-23, оп. 1, спр. 18, арк. 1.
  28. ДАВО, ф. Р-164, оп. 3, спр. 10, арк. 2.
  29. Катастрофа та опір українського єврейства. - С. 217.
  30. Живыми остались только мы. Свидетельства и документы. Редактор-составитель Б.Забарко. - К., 1999.- С. 32-33.

Максим Гон,
кандидат політичних наук (м.Рівне)

 

З архівів

ХОЛОКОСТ И ФЕОДОСИЯ

Феодосия… Небольшой крымский город на берегу Черного моря. Город возник две с половиной тысячи лет назад как греческая колония, а спустя 500-600 лет в нем сложилась иудейская община. В IV в н. э. Феодосию сожгли кочевники, и лишь в конце XIII века город возродился уже как генуэзская колония Каффа.

Уже в последние годы XIII века в Каффе складываются иудейская и караимская общины, а в 1309 году построена синагога, одна из древнейших на территории СНГ (разрушена в годы Второй мировой войны).

На протяжении XIII-XVI веков в Каффу переселяются группы иудеев из Италии, Испании, Малой Азии, Кавказа, Литвы, постепенно слившиеся в своеобразную этническую группу крымчаков - крымских евреев.

В 1475 году город переходит под власть Турции. В 70-80-е годы XV в. каффинский “жидовин” Кокос становится доверенным лицом московского князя Ивана III в Крыму, а во главе общины становится великий еврейский ученый Моше Бер Яаков.

В середине XVI века община насчитывала 460 человек, что составляло 3% населения города[1].

После перехода Крыма к России (1783 году) город был переименован в Феодосию, а с начала XIX века в нем начинают селиться евреи - ашкеназим с Украины.

В конце XIX – начале XX века еврейская община Феодосии стремительно растет: если в 1874 г. евреев - 2727 человека [2], то в 1910 г. - 5005 [3]. За указанный период население города в целом выросло с 12 до 32 тысяч жителей.

В 20 - 30-е годы в связи с сокращением деловой активности, а позже и запретом частной торговли и ремесла еврейское население Феодосии резко сокращается. Если в 1926 году в городе проживало 3810 евреев, в том числе 560 крымчаков [4], то в 1939 году вместе с крымчаками их 2922 человека из 45 тысяч феодосийцев [5].

22 июня 1941 год стал переломным днем. 3671 феодосиец, в том числе более 200 евреев, ушли на фронт. Сотни евреев были привлечены к строительству оборонительных сооружений, в числе которых был и противотанковый ров…

В связи с приближением фронта в июле 1941 года начинается ограниченная эвакуация, а 26 августа Союзный совет по эвакуации разрешил организовать в 5 городах Крыма эвакопункты, в том числе и в Феодосии. Предполагалось эвакуировать 85 тысяч человек [6]. 12 сентября немецкие войска вышли к Перекопу, и покинуть Крым стало возможно лишь морским транспортом через Керчь, Феодосию и Севастополь под постоянными бомбежками вражеской авиации.

Эвакуация еврейского населения Крыма в 1941 г. остается практически не изученной. Как происходил выбор – эвакуироваться или нет? Знали ли крымские, в том числе феодосийские евреи об уничтожении нацистами их собратьев в оккупированных районах?

В Феодосии не было крупных предприятий оборонного значения. Были вывезены часть оборудования табачной и консервной фабрик и их коллективов.

По воспоминаниям очевидцев событий (Б.А.Погребецкого, С.М.Альягнаки) к сентябрю 1941 года ходили упорные слухи об уничтожении нацистами евреев, а не просто “мирных граждан”, как писали газеты. Люди не знали, чему верить. Как рассказывает Б.А.Погребецкий, его родители долго спорили: стоит ли верить слухам и, бросив все, эвакуироваться, или же оставаться в городе. В конце концов победила точка зрения отца, и семья Погребецких в конце сентября покинула город на пароходе “Ташкент”, имея от городской комиссии по эвакуации направление в г.Ленинабад (Таджикистан). Пароход благополучно достиг Новороссийска, но перенесенное напряжение ожидания бомбежки все-таки сказалось: при разгрузке от сердечного приступа умер феодосиец Кацман [7]. А семье Альянаки в эвакуации было отказано, так как отец был болен тромбофлебитом и по санитарным нормам не мог ехать морским и железнодорожным транспортом [8].

Таким образом, приблизительно до 20-х чисел октября 1941 года шла организованная эвакуация населения, процессом которой руководили городские и районные комиссии по эвакуации. К сожалению, пока не обнаружены директивные документы, определявшие работу комиссий.

О числе эвакуированных мирных граждан позволяют судить обнаруженные в 2001 году в Госархиве АР Крым историком В.Гурковичем ведомости, составленные уже в период оккупации Статбюро Городской управы г.Симферополя на основании не дошедших до нас советских документов. Согласно указанной ведомости, по состоянию на 1 ноября 1941 г. эвакуировались 70570 человек, в том числе 34020 евреев. Из Феодосии эвакуировались 3880 человек, в том числе 1530 евреев [9].

Опираясь на тот факт, что полуостров покинуло чуть более 50% проживавших здесь евреев, В.Гуркович высказал предположение, что ГКО СССР летом 1941 года принял решение о первоочередной эвакуации еврейского населения. С решительными возражениями выступил М.Тяглый [10]. По мнению автора, приведенные в ведомостях данные об эвакуации еврейского населения достаточно точны, они дают представление об итогах планомерной эвакуации до конца 20-х чисел октября 1941 года, когда, в связи с прорывом немецкими войсками 28 октября обороны наших войск, эвакуация сменилась бегством.

По воспоминаниям очевидцев, на последний пароход, покинувший Феодосию незадолго до сдачи города 3 ноября, брали уже и тех, у кого не было документов на эвакуацию [11]. Немало мирных жителей, в том числе и евреев, присоединились к отходящим частям Красной Армии, но покинуть Крым не смогли, оставшись в Феодосии и, в большей степени, Керчи.

Итак, к 3 ноября 1941 года из приблизительно 3 тысяч евреев и крымчаков Феодосию покинули организованно 1530 человек и некоторое число в последние дни стихийного бегства. Одновременно в городе остались евреи, эвакуированные ранее из Одессы и других районов в Крым.

Почему многие евреи не эвакуировались? Оставались те, кто не мог покинуть своих больных и старых родственников, но ведь немалое число людей и не пытались эвакуироваться. Традиционно причину видят в отсутствии официальной информации об уничтожении нацистами евреев.

Это, безусловно, верно. Но даже если бы такая информация была, ей многие не поверили бы. Тяжелые поражения Красной Армии летом-осенью 1941 года подорвали у значительной части населения доверие к официальным средствам массовой информации, обещавшим в предвоенные годы легкую и быструю победу.

Люди старшего поколения помнили немецкую оккупацию в 1918 году. Тогда немцы были достаточно терпимы к евреям, и потому рассказы о зверствах нацистов воспринимались многими с недоверием. Кое-кто даже надеялся, что при новой власти разрешат частную торговлю, не будут преследовать верующих…

Немало людей не хотели бросать все и отправляться в неизвестность за тысячи километров. Они верили, что “простых” людей “новый порядок” не тронет.

3 ноября 1941 года в Феодосию вошли немецко-фашистские войска. Некоторые жители встречали немцев хлебом-солью. Были среди них и дочери Соломона Гонаровского Бася и Фира. Их мать объясняла соседям: “Девочки так молоды, может быть, они уцелеют…” [12].

Стены домов запестрели объявлениями, требующими сдать оружие, запрещающими грабежи и мародерство. Иногда патрули даже пресекали ограбления евреев соседями [13].

Подобные эпизоды действовали успокаивающе: “немцы вовсе не так страшны, как рассказывали”.

Успокоилось и русское население, так как ходили слухи, что нацисты будут уничтожать все население, независимо от национальности.

Но судьба евреев и крымчаков была предрешена. В начале 1941 года Гитлер отдал устный приказ о подготовке к уничтожению советских евреев. К июню 1941 года были созданы четыре айнзацгруппы (А, В, С, D) численностью от 500 до 1000 человек в каждой, имевшие своей задачей уничтожение коммунистов и евреев. В Крым прибыли подразделения айнзацгруппы D, уничтожившей к середине ноября уже 5496 человек, в большинстве - евреев [14].

Феодосия стала местом дислокации зондеркоманды 10B. Эта команда из 80 палачей начала свой кровавый путь 9 июля 1941 года расстрелом в г.Черновцы 100 евреев из числа интеллигенции, в том числе главного раввина города доктора Абрама Марка [15]. Потом были расстрелы в Скадовске, Цюрупинске и других городах. К середине ноября счет жертв команды достиг 4-5 тысяч человек.

Командовал зондеркомандой штурмбанфюрер СС Алоиз Перстерер, относительно молодой (1909 года рождения) австриец, член НСДПА с 1930 года.

11 ноября в Феодосии был расклеен приказ:

“Все евреи, проживающие в городе Феодосии и прилегающих окрестностях, должны явиться 13 ноября с 8 часов утра до 12 часов дня на регистрацию. Регистрация производится по Бульварной улице № 5. С сегодняшнего дня все евреи обязаны носить на груди еврейский значок указанной формы белого цвета. Евреи, которые не выполнят данный приказ, будут расстреляны”.

Начальник немецкой полиции безопасности СК 10В [16].

По воспоминаниям очевидцев, многие не явились 13-го числа на регистрацию. Тогда регистрация была продлена на три дня, а в наказание за неявку всех евреев обязали кроме звезды носить на рукавах белые повязки. Как заявил евреям немецкий офицер, регистрация проводится с целью учета евреев и дальнейшего их переселения. Ведь необходимо знать, сколько потребуется транспорта [17].

Сохранился отчет ортскомендатуры 1/287, Феодосия, от 16 ноября 1941 года о деятельности 13-16 ноября 1941 г. Его и ряд других документов любезно предоставил автору известный исследователь Холокоста А.И.Круглов. “Еврейство было призвано СД зарегистрироваться, этому приказу последовало 1052 еврея. Приказ не касался крымчаков, которые в расовом отношении явно являются неевреями, и поэтому будут учтены отдельно.

Около 4000 евреев ушли с большевиками…

Зондеркоманда 10В установила, что среди еврейства находятся члены коммунистической партии и НКВД. До акции пока не дошло, так как подготовительные работы еще не закончились…” [18].

Упоминание о 4000 эвакуировавшихся евреях не совсем ясно, поскольку перед войной еврейское население Феодосии не превышало 3000 человек. Можно предположить, что в руки немцев попали документы, содержащие данные о деятельности Феодосийского эвакопункта, через который проходили люди из разных районов Крыма.

(Далі буде)

Примечания

  1. КУЭ. – Т. – С. 6-4.
  2. Гюбнер Ю. Древняя и новая Феодосия в санитарном состоянии. – СПБ, 1875 – С. 44.
  3. Гейман ВД. Спутник приезжего. Справочник – путеводитель по Феодосии и окрестностям. – Феодосия, 1911 г. – С. 8.
  4. ГААРК, ф. Р-137, оп. 9 (д), д. 7, л. 12.
  5. ГААРК, ф. Р-137, оп. ( 9д), д. 14, л. 39.
  6. Басов А.В. Крым в Великой Отечественной войне. 1941-1945. – М., 1987. – С. 26.
  7. Воспоминания Б.А.Погребецкого, Архив автора.
  8. Воспоминания С.М.Альянаки. Архив автора.
  9. ГААРК, ф. З-137, оп. 9 (д), д. 7, л.5-6.
  10. М.Тяглый, О тщательности в научном поиске, или Хотел ли Стали спасти евреев? – Голокост і сучасність. – 2002, № 1. - С. 9-10.
  11. Воспоминания Мешулом А.Ш. Архив автора.
  12. Воспоминания Марковой Т.Д. Архив автора.
  13. Воспоминания С.М.Альянаки.
  14. Подсчитано по: Отчет по оперативной ситуации в СССР, № 150.
  15. Круглов А.И. Катастрофа украинского еврейства. 1941-1944 гг. Энциклопедический справочник. – Харьков, 2001. – С. 341.
  16. Губенко Г. Книга печали. – Симферополь, 1991. – С. 18.
  17. Воспоминания С.М.Альянаки.
  18. NAUS, Микрокопия Т-501, ролик 56, кадр 440.

Марк Гольденберг,
директор Музея БОЕЦ
“Хесед Атиква”

 

“Голокост і Україна”

К ВОПРОСУ ОБ УНИЧТОЖЕНИИ ЕВРЕЕВ В РЕЙХСКОМИССАРИАТЕ “УКРАИНА”

О нацистском геноциде еврейского населения Украины в последние годы написано немало книг и статей. Есть работы, в которых освещаются события Шоа на всей территории Украины1 [1]. И практически по каждому региону нашей страны мы также имеем как минимум одну - две статьи или книги2 [2]. Учитывая многообразие научной литературы на эту тему, можно предложить перейти от собирания фактов к их обобщению и всестороннему анализу.

Речь идет о сопоставлении общих и особенных черт тактики геноцида в различных регионах Украины. Употребляя слово “регион”, автор имеет в виду административно-территориальные единицы и образования, созданные нацистами на землях Украины в 1941–1944 годах. В этом случае можно выделить пять “территорий”: рейхскомиссариат “Украина”, зона вермахта на значительной части Левобережной Украины, Транснистрия (под управлением Румынии), дистрикт “Галиция” (часть созданного на польских землях генерал-губернаторства) и Закарпатье (до 1945 года входило в состав Венгрии).

Следует отметить, что, говоря о рейхскомиссариате “Украина” мы выделяем две модели уничтожения. Несмотря на то, что рейхскомиссариат был единым организмом в сферах управления, безопасности и хозяйства, на его землях практиковалось два диаметрально противоположных подхода к вопросу о методах, сроках и способах “ окончательного решения”. В этой статье пойдет речь об особенностях этноцида на большей части рейхскомиссариата (генералкомиссариаты “Киев”, “Житомир”, “Днепропетровск”, “Николаев” и “Таврия”). Тактика геноцида в генералкомиссариате “Волынь и Подолье” является темой отдельного разговора . Прежде чем приступить к обзору особенностей, которые были присущи большей части рейхскомиссариата “Украина”, необходимо напомнить, что все выделяемые нами различия между оккупационными зонами касались только тактических вопросов и совершенно не относились к сфере стратегии. Власти рейхскомиссариата “Украина”, дистрикта “Галиция” и Транснистрии шли разными путями к одной и той же цели - уничтожению еврейского населения.

Рейхскомиссариат “Украина” был создан в первые месяцы войны параллельно со своим северным аналогом - рейхскомиссариатом “Остланд” (Белоруссия и Прибалтика). Кроме Правобережья, он охватывал еще и некоторые районы Левобережной Украины. Входившие в его состав генералкомиссариаты делились, в свою очередь, на гебитскомиссариаты3 [3]. Последние включали земли 2-3 советских районов. Главной целью подобного деления было стремление оккупантов заставить население поскорее забыть советские порядки.

В западных и центральных частях рейхскомиссариата евреи проживали компактно и в большом количестве. И на Житомирщине, и на Черкащине, и в Винницкой области местечки можно было встретить на каждом шагу. Немного иная ситуация была свойственна восточным и южным землям, где евреев было не очень много и проживали они большей частью в крупных городах. Исключение составляли национальные районы, возникшие на базе еврейских земледельческих колоний, существовавших еще с начала XIX века. Разумеется, что говоря о рейхскомиссариате “Украина”, нельзя не вспомнить о Киеве, где по данным нацистов в сентябре 1941 года находилось около 150 тысяч евреев4 [4]. Само собой, что нацисты уделяли особое внимание такому региону.

На большей части земель рейхскомиссариата “Украина” практиковалось уничтожение евреев в самом начале оккупации. Именно в этом кардинальное отличие судеб евреев Советской Украины от судеб их собратьев в Западной Европе. Изначально у евреев Киева и Житомира, Днепропетровска и Черкасс, Николаева и Винницы не было особых шансов на выживание. Приговор был вынесен заранее. Каждый из командиров вермахта знал об устных распоряжениях, в которых говорилось об уничтожении комиссаров, евреев и цыган5 [5]. Все же, на первом этапе армия играла вспомогательную роль. Задача физической ликвидации неугодных руководству рейха лиц была поручена специальным подразделениям – айнзатцгруппам.

Айнзатцгруппы были созданы непосредственно перед нападением на Советский Союз. Гитлер и Гиммлер придавали высокое значение результатам их кровавой деятельности. В кадровом отношении айнзатцгруппы вобрали в себя все самое “лучшее” из того, что было взращено нацистами в Германии. 34 процента членов айнзатцгрупп предоставило СС, 30 – СД и еще 9 – гестапо6 [6]. По сути, айнзатцгруппы представляли собой банды профессиональных убийц, кровавые “гастроли” которых прокатились по всем оккупированным районам Советского Союза. На территории Украины действовали приданные группе армий “Юг” айнзатцгруппы “С” и “Д”. Первая совершала свое черное дело в Западной, Северной и Центральной Украине, а вторая уничтожала евреев на юге рейхскомиссариата, а впоследствии и в южных областях нынешней Российской Федерации.

В оперативном плане айнзатцгруппы делились на зондеркоманды, а те в свою очередь, состояли из айнзатцкоманд. Создание гетто для большей части рейхскомиссариата не было предусмотрено. Еще за полгода до Ванзейской конференции был запущен механизм уничтожения целого народа. Евреи Украины были одни из первых, кого расстреливали фактически на месте их проживания. И в этой связи возникает вопрос: почему это были именно они?

Нацистское руководство считало, что евреи Советской Украины являются носителями коммунистических настроений и поэтому они должны быть уничтожены быстро, решительно и бескомпромиссно. Поэтому был выбран способ, сочетавший такие элементы, как внезапность, тотальность и обман. Наиболее крупная акция подобного рода состоялась, как известно, в Киеве, в Бабьем Яру. Ее исполнителями были молодчики из зондеркоманды “4а” (командир – штандартенфюрер Блобель)7 [7].

Типологическая схема акций этноцида выглядела следующим образом: в город, где проживали евреи, вступали подразделения вермахта. Затем в течение нескольких дней прибывали убийцы из зондеркоманд. Как правило, в течение нескольких недель после начала оккупации происходило первое массовое убийство. Уничтожалась молодежь и мужчины среднего возраста (из числа тех, кто не был мобилизован на фронт). То есть убивали тех, кто потенциально мог оказать сопротивление.

Вывоз к месту казни производился под видом отправки на сельхозработы или переезда в другой город. Надо отметить, что обман и ложь были постоянным атрибутом всех акций уничтожения. Убийцы понимали, что нельзя заранее оповещать жертв об их судьбе. Показателен в этом случае пример Бабьего Яра. Тогда кто-то очень умело распустил по Киеву слухи о том, что евреев будут переселять. Недалеко от назначенного нацистами на 29 сентября места сбора располагалась железнодорожная станция8 [8]. И люди, не имея объективной информации, поверили и потянулись колоннами к Бабьему Яру…

Аналогичным образом были уничтожены евреи Днепропетровска9 [9]. В более мелких городах геноцид также производился под видом переселения в соседний населенный пункт. Когда мирное еврейское население собиралось в указанные сроки в назначенном месте, их отвозили в ближайший лесной массив. Оккупанты постоянно опасались возможности сопротивления.

Нацисты также старались избегать преждевременной огласки, и поэтому никогда не проводили массовые расстрелы непосредственно в самих населенных пунктах.

На Житомирщине и Винниччине пик геноцида пришелся на сентябрь, в Черкасской области – на октябрь, в Полтавской – на ноябрь 1941 года. Первый и наиболее массовый этап уничтожения преследовал две основные цели: убийство основной, не очень пригодной для трудовой деятельности, части мирного населения (женщины, старики и дети) и уничтожение большей части молодежи, способной оказать сопротивление. Как правило, жертвами среди мужчин вначале становились те, кто не имел квалификации в какой-либо рабочей специальности.

Если же квалифицированные рабочие попадались в руки нацистов, то их не уничтожали в первую очередь. От нескольких десятков до нескольких сотен таких “специалистов” содержалось в специальных лагерях на протяжении первой половины 1942 года10 [10]. Затем они также были уничтожены. Отдельные “специалисты” были убиты незадолго перед отступлением немецких войск в 1943-1944 годах.

Еще раз хотелось бы подчеркнуть, что на большей части рейхскомиссариата не было и не могло быть никаких гетто. Их создание не вписывалось в планы быстрого уничтожения евреев Советской Украины. Иногда, если акции уничтожения откладывались на некоторый, сравнительно короткий срок, для изоляции евреев от основной массы мирного населения создавались концентрационные кварталы. В них евреев держали перед казнью. К примеру, так было в Бердичеве (генералкомиссариат “Житомир”)11 [11]. Эти сборные пункты отличались от гетто Галичины и Западной Волыни сроками своего существования, отсутствием юденратов и еврейской полиции.

Большая часть евреев, оказавшихся на землях генералкомиссариатов “Киев”, “Житомир”, “Днепропетровск”, “Николаев” и “Таврия” погибли еще до наступления 1942 года.

 

Примечания

  1. Подольський А. Нацистський геноцид щодо єврейського населення України. Дис.канд.наук. -К,1996; Левiтас Ф. Євреї України в роки другої свiтової вiйни. - К,1997; Катастрофа и Сопротивление украинского еврейства.- К,1999.
  2. Елисаветский С. Бердичевская трагедия. - К,1991; Левитас Ф., Шимановский М. Бабий Яр. - К,1991; Ляховицкий Ю. Желтая Книга. - Харьков, 1993; Подольский А. Нацистский геноцид евреев Среднего Поднепровья. - М,1996; Хонигсман Я. Катастрофа евреев Западной Украины. - Львов,1998.
  3. См.: Елисаветский С. Бердичевская трагедия.
  4. Круглов А. Сколько евреев было истреблено в Киеве осенью 1941 года? // Голокост i сучаснiсть. - 2002.- № 3.
  5. См.: Арад И. Холокауст. - Иер.,1990; Мюллер Н. Вермахт и оккупация. - М,1974.
  6. См : Арад И. Холокауст.
  7. См.: Спектор Ш., .Кипнис И. Бабий Яр. - Иер, 1991.
  8. Левитас Ф., Шимановский М. Бабий Яр. С.16.
  9. Черная книга. - К,1991. - С.81.
  10. Елисаветский С. Бердичевская трагедия. - С.25-36.

Там же. - С.25-36

Юрий Корогодский,
студент Соломонова университета

1 2 3 4

Up